Мати, Одарка Єрмолаївна (у дівоцтві Некрасова; 1862—1948), була дочкою ткача-художника. «Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди…» – писав про матір Олександр Петрович. Мати могла співати цілий день, не повторюючись, а на розпитування, звідки беруться ті пісні, лише сумно посміхалася й розповідала, що її батько дуже любив працюючи співати колядки: «Усе було співає, аж верстат розлягається. Ото було тче і все співає, тільки човник бігає». У 1943 році Довженко забрав матір до Москви й вечорами ретельно записував пісні, інколи відкладаючи зошита й підспівуючи матері. Сестра Поліна Довженко згадувала: «…Любив слухати материні пісні <…> Слухав, як зачарований. Сидів задумливий, та інколи засміється, поцілує маму, її руки, він часто цілував мамині руки. В листах теж закінчував словами: “Мамо, цілую ваші трудящі руки. Ваш син Сашко”». Сльози й сумні, журливі пісні Одарки Єрмолаївни – то виспіваний біль тяжких утрат: із її чотирнадцяти дітей вижило лише двоє – Сашко і його сестра Поліна. «Решта померли в різний час, майже всі не досягши працездатного віку».
Однак, попри всі страждання й горе, свою сім’ю Олександр Петрович описував так: «Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялись над владою, над Богом і над чортом, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого. Дід, батько, мати, брати і сестри.
Сліз нам випало, проте, в житті багато, більш сміху.
І всі були добрі до людей».
Навчання
Восени 1903 року батько віддав Сашка до чотирикласної парафіяльної школи. Довженко згадував: «Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспіли груші й яблука на Спаса. Малина й вишні одійшли давно. Штани мені пошили нові, довгі і повели до школи». Я. Назаренко, який товаришував у дитячі й юнацькі роки з майбутнім митцем, у своїх спогадах писав: «За всі роки нашого навчання Олександр Довженко верховодив, але не вискакував наперед, не запобігав перед учителями, завжди тримався з гідністю. Із друзями поводився рівно, лагідно, вимогливо. Ніколи не намагався здатися кращим, ніж він був. Бадьорість, енергія й політ його думки підкоряли всіх. До нього не було середніх почуттів: або схиляння, або заздрісна ворожість».
Проте справжнє навчання великого художника почалося набагато раніше, бо краси й гармонії малий Сашко навчався у природи. З дитинства хлопець любив усе живе – тварин, цвіт яблуні, трави; мріями переселявся у світ казкових героїв. На все життя запам’яталися й знайшли своє відображення у «Зачарованій Десні» запашні сіножаті на придеснянських луках («найкрасивіше місце на всій землі»), рибалки з батьком на світанні, осіннє збирання грибів, перші мозолі на руках від коси і ціпа, таємнича Десна, вся щедра на барви природа Чернігівщини з її прозоро-синіми озерами й мальовничими левадами. Усе це породжувало у дитини почуття захоплення красою, впливало на формування її світобачення. Одним з вирішальних факторів формування характеру майбутнього митця була любов до природи, до її вічної й загадкової краси, яку він пронесе через усе своє неспокійне життя. Пізніше він висловив думку, яка допомагає зрозуміти глибинні витоки його творчої фантазії: без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Міг би також сказати: всім кращим, що було у ньому, що виніс із зачарованого дитинства у свої неповторні художні світи, він зобов’язаний невтомним працьовитим землякам, своїм багатостраждальним батькам, ніжна синівська любов до яких жила в його серці. Відчуття краси й гармонії допомагало не лише бачити й розуміти прекрасне, але й наповнювало душу сумом від постійної дисгармонії побуту, стосунків. Племінник Олександра Петровича Тарас Дудко згадує: «Якось Олександр Петрович зайшов у Спілку кінематографістів, побачив у залі рояль і навіть обурився: «Як може рояль стояти в такому вбогому залі? Тут має бути гарна полірована підлога!» Приїхав Рильський з Києва, зупинився в готелі «Москва». Довженко заглянув до нього в гості, побачив картину над ліжком і запитав: «Чому ти терпиш цю гидоту?»
Олександр Петрович був людиною спостережливою, ранимою, нетерпимою до неподобства. Чому він скрізь сади садив – на Одеській кіностудії, на Київській, на «Мосфільмі»? Його душа шукала краси. Чистота й краса були головними умовами праці для Довженка. Так само й у побуті: коли гостював у нас, ліжко його було акуратно заправлене, на столі – порядок і чистота. Пам’ятаю випадок такий… Ми з ним сиділи на кухні, і моя мама подала на стіл сметану, не виклавши з банки. Я помітив, що дядько Олександр якось знітився. Людиною він був делікатною і мамі нічого не сказав, але його немов струмом ударило. Його ранило те, що звичайній людині здавалося природним.
Усі знали, що при ньому не можна лаятися матом, плюватися. Олександр Петрович шукав не тільки красу, але й гармонію у стосунках».
По закінченні чотирикласної школи (1907) Сашко був зарахований до Сосницького міського чотирикласного двокомплектного училища. «Навчання давалося мені легко, – згадував О. Довженко. – Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім розуміють, і тому їм здається, що я відмінник». У 1911 році Довженко вступив до Глухівського учительського інституту, в якому він був наймолодшим учнем. Інші студенти мали вже п’ятирічний або навіть десятирічний учительський стаж роботи, їм було по тридцять, а то й більше років. Шістнадцятирічний юнак відчував себе розгубленим у такому середовищі. Окрім того, Довженко одразу відчув, що його підготовка до інституту була недостатньою, тому, мабуть, вчився він, як сам казав, поганенько. Саме через погане навчання Олександр перші два роки не отримував такої необхідної й омріяної стипендії (120 карбованців на рік), щось заробляв приватними уроками, а батько навіть продав десятину землі, щоб утримувати сина. Неписьменному Петрові Семеновичу жилося гірко й важко, тому дуже хотілося, щоб доля його сина була кращою, щоб він навчався в Глухові. Про цей навчальний заклад Довженко пізніше скаже: «Інститут виховував добронравних, політично неписьменних, наївних учителів для вищих початкових шкіл».
У1914 році Довженко закінчив Глухівський інститут. Цікаво зазирнути в його атестат: у ньому зазначено, що вихованець інституту О. П. Довженко «при отличном (5) поведении, показал успехи в законе Божьем удовлетворительные (3), педагогике и дидактике – весьма удовлетворительные (5), русского и славянского языка с методикой, теорией словесности, русской словесности, логики, математики (арифметики, алгебры, геометрии и тригонометрии) с методикой – весьма удовлетворительные (4); некоторые с методикой – удовлетворительные (3), географии с методикой, естествоведении и физики, чистописании – весьма удовлетворительные (4), черчении и рисовании – весьма удовлетворительные (5), пении и музыки – удовлетворительные (3), гимнастики – весьма удовлетворительные (4).
Вследствие чего он, Довженко, удостаивается звания учителя высшеначального училища… и при вступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными».
Протягом 1914—1917 pp., поки Олександр Петрович вчителював у Житомирі, викладаючи фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, він мріяв про університет і Академію художеств: мав неабиякий хист і потяг до малювання. З дитинства Довженко малював на папері, на саморобних дощечках, навіть на табуретках – це були коні, хати, яблука, його товариші, він сам. «В той час я мріяв стати художником, а малював дома і брав приватні уроки малювання, мріючи коли-небудь потрапити в Академію художеств хоч вільним слухачем». Він дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.
Варвара
1917 рік змінив життя Олександра Довженка, 22-річного фахівця, красеня, який однаково легко й захоплено викладав кілька предметів. Природно, що на талановитого хлопця заглядалися всі молоденькі вчительки. Одна з них, Варя, виявилася найсміливішою – й запросила Олександра в гості. Ось як описав першу зустріч Варвари Крилової і Довженка письменник Іван Семенчук у романі «Невідомий Довженко»: «Зустрілися вони несподівано в дверях. Довженко стрімко крокував із класу. Мабуть, з уроку малювання: на пальцях правої руки сліди крейди – старанно витирав картатою хустинкою. Незнайомка виходила з учительської…