У березні 1950 року Олександрові Довженку було присвоєно звання народного артиста Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.

Друг Олександра Петровича В. Вишневський, прочитавши сценарій «Прощай, Америко!», написав: «Возвращаю сценарий. Уверен, что ты сделаешь великий боевик. Вещь нужно напечатать». У липні 1950 року кіносценарій запущено у виробництво. Але фільм на екран так і не вийшов. Від розпорошеності й режисерського простою серце боліло частіше й частіше. Згодом Олександру Довженку було запропоновано поставити на «Мосфільмі» за сценарієм В. Гребнера фільм про російських мореплавців, відкривачів Антарктиди. Митець погодився і навіть уже приступив до роботи, та з часом усе більше переконувався, що за таким сценарієм створити кінокартину не можна. Він сам почав вивчати історичні матеріали і писати новий сценарій під назвою «Відкриття Антарктиди».

Вирішив Олександр Петрович звернутись до драматургії театральної. Урешті заходився писати драму «Потомки запорожців», розпочату ще у 1935 році. Вона ніби продовжувала проблеми фільму «Земля» (п’єса не була завершена). А на основі режисерської розробки фільму «Земля» 1952 року Олександр Довженко створив однойменну кіноповість.

У серпні 1951 року Олександр Довженко знову їде у ті місця, де два десятиліття тому створював фільм «Іван». Змінився край, інші люди прийшли на будівництво, і сам він змінився. Турбувався Олександр Петрович, що з творів літератури й кіно зникають краса праці, поезія праці, пластика праці. Усвідомлював, що людину письменник має зображати не лише такою, якою вона є, а й якою може бути. Режисер приїхав до столиці України, звідки мав розпочати творчу подорож Південною Україною і Кримом. Зупинився у сестри Поліни. Разом з Довженком подорожували Юлія Іполитівна й поет М. Нагнибіда [52] , який згадував у книзі «З Довженком у дорозі»: «Розбудив він мене вдосвіта, постукавши з палуби у вікно: «Швиденько збирайтесь, Канів!..» Довженко стояв з капітаном на містку й дивився в бік могили Кобзаря. Капітан зняв кашкета, кивнув керманичеві – і над Дніпром полинули гудки. За мить озвалася сирена зустрічної самоходки, посилаючи своє вітання Кобзареві. Олександр Петрович довго стояв у якомусь урочистому мовчанні перед високим канівським берегом. А коли зникла вдалині Тарасова гора, звернувся до мене: «Заради побачення з Тарасом варто було пливти…» Від канівського світання до запорізького вечора Довженко майже не сходив з палуби». Подальша дорога проходила через Херсон, Каховку, Брилівку, Джанкой, Сиваш, Запоріжжя… Повернувшись у Москву, натхненний від побачення з Батьківщиною Довженко закінчив перший варіант літературного сценарію «Відкриття Антарктики». Подаючи цей твір дирекції сценарної студії Міністерства кінематографії, Олександр Петрович подав і письмову заяву вважати поданий літературний сценарій його власним: «Я перевів книгу Беллінсгаузена на мову художньої кінематографії точно і чітко». Однак студія скасувала укладений з режисером контракт на доопрацювання сценарію, пояснивши, що Олександр Довженко «написав зовсім новий сценарій, що не має ніякого відношення до сценарію В. Гребнера». Це збентежило й розчарувало Довженка, який витратив на створення сценарію вісім місяців, намагався зробити його максимально досконалим, зручним для молодих режисерів. Майстер вклав у нову роботу всю душу, але виявилося, що це нікому не потрібно…

Народний артист Харківського драматичного театру Є. Бондаренко згадував про роботу з режисером над фільмом «Прощай, Америко!»: «Довженко хворів, вигляд у нього був стомлений, тільки очі ледь-ледь світилися. І рухався він не так поривчасто й енергійно. Та щойно виходив на знімальний майданчик, як зараз же ставав інший: голос, навіть без рупора, гримів, і вся постать випромінювала таку силу-силенну енергії, що не коритися їй просто було неможливо. І корилися: освітлювачі й численні асистенти, властолюбні оператори, ми, самолюбні актори. Це була не сліпа, безвольна покора. Ми бачили безперечну правду в тому, чого вимагав од нас Довженко, до чого прагнув він. Ми вірили йому й тому йшли за ним».

В Україні

Сумуючи без роботи, Олександр Петрович хотів знову вирватися в Україну. Він пише до секретаріату Спілки письменників прохання надати йому творче відрядження на три місяці в район Каховсько-Кримського гідробудівництва: «Я пишу киносценарий. Прошлогодние мои наблюдения в период начала строительства были недостаточны. Теперь я думаю поработать в районе строительства до глубокой осени». У серпні 1952 року митець вирушає до столиці УРСР. Приїхавши на Батьківщину, Довженко милується Києвом, планує відвідати Харків, насолоджується рідними краєвидами і навіть насмілюється повірити, що колись буде тут жити. Він пише дружині: «Старые вербы и удивительно прекрасный пруд… Старики с удками сидят в челноках, а дальше за широким зеленым чистым лугом Киев на горе, весь в голубом мареве. Я подумал: может быть, и я через несколько лет буду сидеть еще здесь, вспоминая былое». Сьомого вересня у Каховці митець розпочав першу записну книжку з матеріалами до «Поеми про море». Рукописи з варіантами, чернетки, правки, ескізи, малюнки підтверджують, яку титанічну роботу проводив Олександр Довженко в період збирання матеріалу і створення літературної основи майбутнього фільму. Він зустрічався з робітниками, бригадирами, керівниками; їздив усюди, придивлявся, розпитував, занотовував… Величність задуму, широта художніх і філософських узагальнень дивували, а декого і насторожували – як усе це можна втілити в екранні образи? Усі свої фільми він створював до останнього метра, до найменших подробиць ще в сценарії – з тим, щоб усі його частини були «домірні, як в архітектурі або музиці». Численні малюнки до фільмів, портретні зарисовки майбутніх героїв, графічні пошуки мізансцен, композиції кадра, візуально-сюжетні розробки епізодів вводять нас в унікальну творчу лабораторію майстра. Не забуваймо, що Довженко був художником! Він планував намалювати весь фільм «Поема про море». Збереглися ескізи – «Хата Федорченків», «Приїзд генерала Федорченка», «Спогади про минуле», «Зрубування груші», «Чумаки їдуть з Криму», що становлять значний інтерес і як самостійні твори графічного мистецтва. У листах до дружини Олександр Довженко розповідає про людей, з якими зустрічався, про задум нового фільму, а також наголошує: «Нужно мне много здесь потрудиться». Але письменник був певен, що задуманий твір буде кіносценарієм, він пише: «По сей день я больше готов к написанию романа, чем сценария, и записи, которые я делаю, это записи большого литературного полотна еще, а не кинематографического…» На перший погляд, сумне зауваження у листі до Юлії Іполитівни: «Я буду здесь долго…», мабуть, є радісним вигуком душі, бо Олександр Петрович знову був в Україні. Нехай не назавжди, але ж надовго! Нехай він поки не знімав, але ж писав, готував матеріал для зйомок! Нехай йому треба було повертатися, але ж він уже почав обмірковувати, де вони з Юлією поселяться, приїхавши в Київ! У «Щоденнику» Довженко так описав свої враження: «Починається трудовий день… Я вийшов спозарання з дому. Щось таке чарівне в м’якому теплому повітрі, така бадьорість ласкава і легка. Перша моя думка цього раннього ранку: як добре тут, серед простих людей-трудівників, серед пісків і виноградних нив на березі широкого й глибокого Дніпра. І ніби нікуди мене не тягне. Трудивсь би тут, над рідною рікою, до кінця всіх днів моїх укупі із народом, будував би греблі з ними, лікував Дніпро, канали б рив, ставши за кермо могутніх і розумних машин. Радувався би чужій молодості, любові юнаків і юнок, їх праці, сваркам і згоді, милувався б їхніми красивими дітьми і плодами їх великих діл. І сам би зливсь із чистим потоком людських сил, творячи своє посильне діло…» У кожному записі, в кожному слові звучить захоплення красою рідної землі. Однак, милуючись красою, Довженко нібито мусив радіти її спотворенню, створенню штучного моря. Що відчував митець насправді? Чи дійсно Олександр Петрович був такий захоплений створенням штучних морів? Затопленням українських земель? Із щоденникових записів митця зрозуміло, що думки про доцільність цього не давали йому спокою. У часи ейфорії від будівництва штучних морів Олександр Довженко все міркував, чи не навмисно Хрущов пускає під воду мало не чверть України, причому найродючішої, чорноземної: «Інші греблі? Зокрема Кременчуцька? Та сама, яка повинна затопити 45 000 домів серця України? Чи потрібна вона? Чи така вже вона необхідна? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни, на сії вісім тощих фараонових корів? Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати?» (1954).