Художник

У 1923 році Довженко повертається до Харкова. Відомо, що Олександру Петровичу запропонували виїхати дипломатичним кур’єром у Кабул, і він уже збирався їхати до Афганістану, але перешкодила хвороба дружини. Невдовзі за сприяння В. Еллана-Блакитного [8] Довженко влаштовується в редакцію газети «Вісті ВУЦВК» і починає працювати художником-ілюстратором, публіцистом-карикатуристом. Карикатурою Довженко захопився, ще навчаючись за кордоном, тепер же жодне число газети не виходило без дотепного гострого малюнка, підписаного псевдонімом «Сашко». Сашко створює політичні й побутові карикатури, плакати, дотепні гуморески, дружні шаржі на письменників, ілюстрації до їхніх творів. У цьому ж році Довженко знайомиться з Остапом Вишнею, який так описував Сашка: «Його тяжко описати… Він – стрункий. Він – сухорлявий. У нього високий, хороший лоб і прямий ніс… У нього густе, тверде й непокірне волосся… Воно вже й трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому ж усього тільки 34 роки! Він, мабуть, увесь од волосся, як Самсон!

Отакий він непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий пругкий, що ніколи не ходить повагом… З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас…» Дружба з Остапом Вишнею була міцна і тривала: під час війни вже відомий і визнаний режисер кіно Олександр Довженко звернеться до Сталіна з проханням звільнити Остапа Вишню, який перебував у таборах. І це прохання задовольнять. У 1943 році в «Щоденнику» Довженка з’являється запис: «Заходив Остап Вишня, що повернувся з десятилітньої «командировки». Схуд, постарів. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років – це ціле життя, ціла ера, складна й велика».

Але повернімось до 1923 року. У цей час О. Довженко стає одним з провідних українських художників. В автобіографії він писав: «Отримай я правильне виховання й освіту, я був би більш сильнішим художником у живопису, ніж у кіно». Молодий художник стає одним з основоположників Асоціації революційних митців України (АРМУ), перебуває у вирі літературного життя, вступає до «Гарту» – Спілки пролетарських письменників. Для нього, здається, не було таких творчих сфер, які б його не обходили, не привертали уваги, не будили багатої уяви. Довженко починає серйозно цікавитися театром, навіть мріє поставити виставу. Так, як уявляв собі театральну виставу тільки він, так, як, на його думку, повинно виглядати театральне дійство. А особливо цікавило Сашка, як стати режисером, що потрібно для опанування режисерського мистецтва. Олександр Петрович починає відвідувати всі вистави театру імені І. Франка, цікавиться роботою театрів Мейєрхольда [9] та Курбаса [10] . Промовистим фактом є те, що традиційний театр не дуже цікавив Довженка. Він мислив собі театр як мистецтво різних контрастів, як яскраву, барвисту дію, як найбільш умовне і виразне лицедійство. Але захоплення театром для Довженка було скороминучим, він швидко розчарувався. Мабуть, замало було театральної сцени для втілення тих грандіозних ідей і планів, що вирували в буйній фантазії митця.

Олександр Петрович продовжує плідну й насичену роботу художника, але все більше й більше придивляється до кіномистецтва. Протягом 1924—1926 років співпрацює з Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ), а також створює рекламні кіноплакати, в яких уже виявлялись перші елементи екранної драматургії, режисури, принципи монтажу, сюжетобудування, композиції («Трипільська трагедія», «Синій пакет», «Боротьба велетнів»). Пізніше за цим же принципом він малював кіноплакати й до власних фільмів («Звенигора», «Арсенал»), у яких виразно розкрилось відчуття принципів кіномислення, екранної динаміки. Серед творчої

молоді того часу все частіше виникали суперечки про кіно, «про його місце в системі мистецтв, про українську національну форму в кіно, про те, що розвиток української культури далі неможливий без розвитку кінематографа». Кінематограф уже тоді приваблював його своєю синтетичністю, масовістю, дохідливістю сприйняття. О. Довженка все частіше можна було бачити на громадських переглядах українських, а також зарубіжних фільмів. Він пильно прислухається до дискусій, сам починає брати в них участь, виступає і як перекладач титрів до «німого» кіно. «Я відчув інстинктом і збагнув розумом, що кіно і є той могутній засіб, через який я зможу в достатній мірі виявити себе як художник», – згадував митець.

Однак нове захоплення не заважає Олександру Довженку плідно працювати як художнику. Багато картин було зроблено олією й тушшю (на жаль, майже всі полотна загублено), він ілюстрував збірку Остапа Вишні «Літературні усмішки», створював обкладинку нового журналу «Всесвіт» і, звичайно ж, невтомно у кожному номері «Вістей ВУЦВК» відгукувався на події суспільного життя дотепними й гострими карикатурами. У 1925 році Довженко зробив першу спробу опанувати нове для нього мистецтво: як писав Микола Бажан, «Олександр Довженко тимчасово відклав пензля й олівця, взявши перо кіносценариста. Так народився новий кінематографіст». Олександр Петрович написав сценарій фільму для дітей, який відніс тодішньому редактору ВУФКУ Юрію Яновському [11] . І хоча сценарій Юрію Івановичу не зовсім сподобався і він поклав його на полицю, з Довженком він потоваришував. У 1926 році Яновський надрукував новелу «В листопаді», у якій розкрив образ Олександра Довженка: «З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітав. Мій друг думає образами і фарбами. Він не є художником, бо це слово означає безкінечну кількість образів. У мого друга один обрій – конкретне думання…».

Кіномистецтво. Перші кроки

Однієї червневої ночі 1926 року Олександр Петрович довго просидів у своїй майстерні, «…підбив підсумки свого невлаштованого <…> життя, вранці пішов з дому і більше не повертався». Він виїхав до Одеси і влаштувався на роботу на кінофабриці режисером з переконанням, що саме тут буде максимально корисним. Щоб зробити такий крок у невідоме, потрібна була воістину велика мужність і одержимість. У кіно Олександр Довженко прийшов людиною зрілою, з великим художнім досвідом, продовжуючи пошуки не тільки свого місця в житті, а й своєї сфери художньої творчості, своєї теми, героя, жанру. Цікавий факт: саме тоді з живопису прийшли працювати в кінематограф С. Ейзенштейн [12] , Г. Козінцев [13] . В Україні в кіно уже працював Ф. Кричевський. [14]

З часу переїзду до Одеси починається найяскравіший період творчості Олександра Довженка: життя в кінематографі. Новий, неспокійний етап творчих пошуків та експериментів. Перші кроки в кіно він описував так: «Я три години спостерігав, і зйомка мені здалася дурною. Я уявив, що я гарний режисер. Та як було дати мені постановку, якщо я апарата не бачив. І я взяв апарат». У 1926 році була випущена на екрани сатирична комедія «Вася-реформатор», автором сценарію й співрежисером якої був Довженко (режисер-постановник Ф. Лопатинський). У серпні того ж року Олександр Петрович закінчив сценарій кінокомедії «Перукар Жан Ковбасюк» (пізніша назва «Ягідка кохання»). Цей короткометражний фільм-комедію Довженко буде знімати восени 1926 року. Сам режисер згадував: «Фільм вийшов не комедійним, але я сміявся п’ять діб під час постановки. Після чого я почав ставити фільми некомедійні, сподіваючись, що в мене комедійні картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…» До речі, пізніше Довженко не любив говорити про свої перші комедійні спроби й ніколи не включав їх до фільмографії. А у цей час правління ВУФКУ вирішило доручити Довженкові знімати фільм «Сумка дипкур’єра» (ідея створення фільму виникла у зв’язку з убивством радянського дипломата Теодора Нетте, якого Олександр Петрович добре знав, бувши на дипломатичній роботі; сюжет безпосередньо навіяв відомий вірш Володимира Маяковського [15] ), над яким молодий режисер почав працювати одразу після закінчення зйомок «Ягідки кохання».